Помер чоловік і потрапив на Божий суд. Довго дивився на нього Бог зі здивуванням і задумливо мовчав. Після довгої та незручної тиші чоловік не витримав і запитав:
– Господи, що ж буде зі мною? Чому Ти мовчиш? Я точно заслужив Царство Небесне. Я страждав усе життя! – з претензіями заявив чоловік.
– А відколи це страждання стали вважатися заслугою? – зі здивуванням запитав Бог.
– Як? Я носив волосяницю і мішковину, їв лише овочі і фрукти, не пив нічого, крім води, не торкався жінок. Я виснажував своє тіло постом і довгими молитвами…
– Ну і що? Я вже зрозумів, що ти страждав, але за що саме ти страждав?
– На Твою славу.
– Гарненька ж у мене виходить слава! – усміхнувся сумно Господь. – Я, значить, морю людей голодом, змушую носити їх всяке лахміття і позбавляю радощів любові?
Навколо стало зовсім тихо.
– То що буде зі мною? – запитав знову чоловік.
– Страждав, кажеш? Як тобі пояснити, щоб ти зрозумів? Ось, наприклад, тесля, що був перед тобою. Він усе життя робив столи та шафи для людей, у спеку й холод, і голодував часом, і часто влучав собі по пальцях, через що матюкнувся неодноразово. Ось він страждав, але він любив те, що робив і любив тих, для кого працював. Ти б бачив його побиті пальці! Або пекар, який пів ночі місив тісто, щоби з самого ранку люди мали хліб. Не раз обпікся, витягаючи хліб із гарячої печі! Ось він настраждався! І все ж таки далі випікав хліб, бо любив свій хліб і любив робити його для людей. А ти, виходить, усе життя тільки й робив, що довбав собі молотком по пальцях, замість того, щоби любити… Але де столи? Де хліб?
